Сьогодні не мій день або чому я не святкую жодне професійне свято

Тут мав бути зовсім інший текст, який полягав би у відповіді на питання: “Чи вмію я дружити?” Але, зважаючи на те, що сьогодні день журналіста, який я не святкую з тієї простої причини, що я не журналістка, виникло більш цікаве питання: “Чи вмію я писати?” Колись мені здавалося, що так.

Принаймні я б могла ощасливити якусь редакцію своїми текстами чи колонками, навчилася би брати інтерв’ю і робити прес-релізи. Але страх починати все у 30 з хвостиком (не плутати з навчанням, вчитися я люблю) тягне мене у густі фрілансерські нетрі. Де “пишем только о хорошем”, “давайте будем позитивными” і купа іншого непотребу, який я забуваю наприкінці кожного дня байбака, який завтра почнеться спочатку.

Насправді все мало бути не так. Я мріяла бути вчителькою української мови або журналісткою. Вважала, що мені обов’язково не пощастить у коханні і я буду ходити з книгою і печальним поглядом до найближчої кафешки і затримуватися там до півночі, цідячи якесь вино чи сухе мартіні. Чому воно сухе, я тоді погано розуміла, як і те, чому мені обов’язково мало не пощастити у коханні.

Звісно, я уявляла поряд своїх подруг, бо, мабуть, усе-таки вмію дружити, проте не завжди можу про це сказати адекватними словами. “Давайте будем позитивными” тут чомусь не спрацьовує і лишилося ще кілька особистих та групових сеансів “дружньої терапії”, щоб розібратися, чому.

Можливо, сьогоднішнє дистанціювання від більшості людей, близьких і далеких, нерозривно пов’язане з тим, що я досконало не володію жодною з опанованих під час навчання професій. Тобто, що б я не казала своєму співрозмовнику, мені не повірять. Адже я не вважаю себе експертом у жодній області.

Я вчилася на фахівця з туристичного обслуговування і маю червоний диплом та спеціалізацію “портьє”. Але не знаю, як розуміють цю професію в місті Черкаси. Та я й сама до ладу не розумію.

Нас учили застеляти ліжка і вимірювати силу шуму у коридорі, ми гортали величезні стоси паперів зі стандартами категорійності номеру. А наприкінці навчання нас запросили працювати покоївками. І, варто зазначити, подібний привілей стосувався лише відмінників. Бо, цитую директора закладу розміщення:

Наша готеля дуже хороша, деякі номери мають 5 зірок і вище.

І тоді я зрозуміла, що професіоналом бути не так уже й просто.

Після цього я отримала диплом бакалавра із зовнішньоекономічної діяльності і довго пояснювала оточуючим і самій собі, що це таке. Це навчальний заклад, до якого зарахували без іспитів одразу до третього курсу. Далі аргументи скінчилися.

Я не зазнала розчарувань у коханні, принаймні, вони на мене мало вплинули, і стала дружиною і дуже скоро мамою. Мабуть, це було найбільш правильне рішення, яке я прийняла за все своє життя. До сьогодні я почуваюся безпечно лише у колі родини і це дуже надихає. І, разом з тим, лякає.

Бо як і багато років тому я боюся залишитися сама у своєму маленькому, але улюбленому місті. Не кажучи вже про страхітливі жорна мегаполісу. Які мене ніколи не перемелювали і тому я їх дуже боюся. Страхи і відчаї чатують повсюду і найгостріше вони були проявлені, коли я вступила до університету і через деякий час почала фрілансити і копірайтити.

Творчістю чи професією це було важко назвати, однак, саме універ став тим другим правильним рішенням, яке я прийняла у житті. Бо серед одногрупників і одногрупниць я віднайшла однодумців і навіть друзів, мої викладачі стали чудовими співрозмовниками і порадниками, навчили любити і відчувати мову. Хоча я була не дуже сумлінною студенткою. Мабуть, саме тому не відчуваю себе експертом у своїй професії (українська філологія). У туристичному ж обслуговуванні я фахівець, не забуваймо про це, ха-ха.

Отож, на сьогодні я володарка трьох різноманітних за своїм спрямуванням дипломів, копірайтерка і домогосподарка, яка боїться офісних приміщень і робочих контактів. Ходить на літературні зустрічі, іноді купує і читає книжки, нерегулярно дописує до кількох груп і блогів і там, де не цікаво, часто пропускає строки.

Дуже складно зізнаватися в цьому отак уголос, до того ж я маю надію стати членом якоїсь геніальної креативної команди, якій хоча б іноді платять за роботу грошима. А ще я дуже чесна і не дуже пунктуальна. Можу писати вночі і люблю поспати вранці.

Усі свої 5 копірайтерських років я писала про щось позитивне і розважальне і чекала, коли ж мені дадуть щось по-справжньому важливе. Саме тому я не знаю, чи вмію писати. Хоча одного разу мені пощастило долучитися в якості копірайтера до всеукраїнського фестивалю (це був “Бандерштат, здається, 2015) і я побоялася додати цей досвід у резюме.

Загалом, таке різноманіття (не до кінця) опанованих професій дало свій позитивний результат. І я, вважаючи, що вмію писати і знаюся на туризмі (бу-га-га) розпочала цей блог. Але блогером теж не прагну стати, бо не вмію/не люблю фотографувати/монтувати/розкручувати. Знаю, що є люди які це роблять краще, і волію читати інших.

Те ж саме і з написанням текстів, адже не завжди є натхнення, бажання і можливість писати. Здається, що якщо ти талановитий, то ти талановитий, навіть коли невмитий, сонний і нецікавий. Хоча, цікавий ти завжди. Якщо ти талановитий.

А я от, зі своїми частими переходами “у сутінки”, навряд чи для когось цікава. Сьогодні мало знайома мені людина написала, що їй дуже сподобалася моя стаття у блозі, а від вірша вона плакала. Я не знайшла нічого іншого, як розплакатись у відповідь. Бо, кажуть, якщо хоча б одну людину зачепило, то те, що ви робите – дуже цінно.

Так, я сьогодні не святкую, бо я не журналіст. Коли я замислююсь про те, що не маю професійного свята або колег, з якими можна його відзначити, то співаю собі тихенько:

Я святкую життя, хвалю – свою спрагу, свій голод юний. Слава богу я ще люблю, слава богу, я ще воюю.