В тіні полтавського коня або Історія, як я на літ. конкурсі виступала

Історії про дружбу, поезію та літературні конкурси продовжуються. З давніх-давен і до сьогодні моєю вірною супутницею на “всяких таких” заходах була і є Наталка.

І хоча “всякого такого” стає дедалі менше, ми так само готові ходити різними дивними місцями, гиготіти і пересипати палкі дискусії про високе і вічне окрайцями розповідей, роздумів та описів на тему:

А вчора таке було!

В 11 класі я написала невеличкий віршик і вчителька сказала, що вона плакала, поставила мені 12 балів і відправила на конкурс юних поетів. Наводжу текст вірша. 

Якби була можливість вибирати,
Хотіла б я собі таке життя,
Щоб вільно серед рим літати
Й діждатись світового визнання.
Я хочу вчитись, знати й розуміти
І жити серед миру й доброти.
І хочу, щоб мої майбутні діти
Не знали горя, голоду й нужди.
Я можу вам сказати без вагання -
Життя для мене має повний сенс,
Коли у ньому є святе кохання,
Краса і правда,
Простота і честь

Зважаючи на те, що я тоді (та й зараз теж) погано орієнтувалася в місті, провести мене туди зголосилася Наталка. Ми дружили вже більше року, трохи знали звички, вади і переваги одна одної і були в чомусь трохи схожі.

Після уроків ми зайшли до мене перекусити. На столі красувалася недопита «Слива на коньяке», яку ми, для хоробрості, потрошку (щоб батьки не помітили недостачі) і спожили.

Розпашілі та веселі (чи то від дешевого алкоголю, чи від безтурботної вдачі) дісталися призначеного місця. В холі Будинку вчителя купка дітей, що виглядають як старанні та порядні учні.

Ботани…

-читається на наших з Наталкою обличчях. Та коли я побачила дівчинку у червоненьому трикотажному светрику зі стосом друкованих аркушів А4 (я тоді й друкувати невміла і до компа торкнутись боялась, щоб не поламати), мене охопила паніка. В мене ж був тільки малесенький віршик у голові, потерті джинси і весела подруга.

Зайшли до зали, сіли. Члени журі, у складі якого були черкаські письменники (їх імена я чула вперше) по черзі викликали учасників на середину кола.

Вони виходили, декламували свої твори деякі по два, три, всі аплодували. Я була вражена тематикою, стилістикою і побудовою деяких віршів, а моє бажання зачитувати свій, тануло з кожною вдало підібраною римою, з кожним художнім образом і ще бозна-чим, що витворяли ці юні поети.

Контрольним пострілом на цій війні слова та пера була дівчинка у червоному светрику. Вона зачитала один вірш, другий, потім прозу.

Там було щось про палаючі тюльпани і чорнобривці (ми в цей час саме гиготіли). Я наступна, виходжу, не знаю, як стати, ноги підкошуються. Щось мелю про назву, що її немає, зачитую вірш, все… тиша.

Ви закінчили?» «Так» «Дякую , сідайте».

Оплески, хвилина слави закінчилася. І тут би мала бути завіса, та треба ж вибрати кращого, ще й супер-призом нагородити – книжкою голови журі. Звичайно, я не була ні першою, ні другою, ні третьою, та вразило мене не це (до речі, виграла дівчинка у червоному светрі).

На мене вплинули слова голови журі:

Ви всі безумовно талановиті, але надто юні. Вам ще бракує досвіду, щоб керувати художнім словом, приборкати риму, витримати ритм, підібрати епітети, порівняння, метафори. Звичайно, цього можна навчитися, але мистецтво слова або є, або його немає. Я бажаю вам усім його в собі відкрити.

І як приклад, він навів слова одного зі своїх колег(що поряд з ним і сидів):

Полтавський кінь, що б’є ногою ночі…

Я задумалася : творчість – це те, що іде від серця, хіба її можна судити? І в той же час вкотре засумнівалася, що можу робити щось, чого не вміють інші.

А зараз знаю – можна і потрібно судити, щоб бездарна людина встигла, можливо, знайти себе в чомусь іншому, а талановита – вдосконалюватись. А якщо ти вважаєш, що можеш дещо робити не так як інші, то роби це, хоча б для власного задоволення, і вип’ячуй свою геніальність лише у тому випадку, коли ти в ній впевнений і маєш принаймні 3 живі свідки, що її підтвердять.

Більше я в подібних конкурсах участі не брала, хіба що в інтернеті.