Про інтровертів та експертів

Мені здається, що я інтроверт. Пробачте мене, дівчата, але за старою звичкою, мушу цим поділитися. Це дивно, але, здається, я інтроверт. Можливо, такий стан буває тимчасовим, адже немає проблеми заговорити з чужою людиною, підтримати розмову, зіграти циганку на святі, пожартувати, взяти на себе роль – будь-яку роль. Цими вихідними на хвилину здалося, що я все ще екстраверт, коли мене несподівано обійняла абсолютно чужа дитина, запросила до себе в гості і навіть натякнула, що може в мене пожити. Тоді у щирій невимушеній розмові знову ворухнулося бажання і жага до безкінечного спілкування. Але я вже не можу говорити про все і про всіх: це втомлює і викликає поганий післясмак.

Тому що у всесторонньому спілкуванні не знаєш тем, які уже чи іще є незручними, невдалими, болючими, недоречними. Не бажаєш опинитися під натиском або тиснути сам. Саме тому я відчуваю, що стаю або хочу стати інтровертом. Щоб не зачіпати непотрібного, зайвого, нечемного, того що за межею, поза принципами. Можливо, це побічна (або й захисна реакція) від роботи вдома, від усього того пекла, треша і угара, який хтось назвав копірайтингом.

Коли на тебе, окрім певних випадків особистого (позаробочого і не дуже вдалого) спілкування наповзає ще й купа зайвого, непотрібного, нецікавого і подекуди навіть ворожого зі ЗМі й іншого інформаційного провалля. Коли не знаєш, чи зможеш від цього відмитися, розбачити, перечути і забути. Додати до цього кілька відверто неприємних досвідів спілкування і подальшу реабілітацію, коли диванні психологи на чолі з тобою ж самою буквально загнали тебе у глухий кут, і вже починаєш боятися того самого спілкування.

Раніше я думала, що це вигорання, адже у взаємодії з найближчими друзями все норм. У розмові тет-а-тет, звісно, почуваюся природно: мені важлива думка співрозмовника, його реакція, моя спроможність проявити емпатію. Але не коли це перетворюється на суцільний потік свідомості і обговорення чужих особистостей і проблем.

Раніше мені здавалося, що всі мої друзі мають спитати моєї експертної думки, адже я так круто розбираюся у всьому(аха-ха-хах).

На сьогодні вже кілька людей, близьких людей натякнули, що вони цінують розуміння, прийняття і обіймашки. Без коментарів, порад і рефлексій. Зізнаюся, що важко дається така “дієта”, без особистого втручання, відсилання до власного досвіду і всеосяжних геніальних висновків.

В такі моменти я згадую діалог з однією людиною, яка на повідомлену мною важливу, як мені тоді здалося, інформацію сказала: “Дякую, але всім пофіг”. Я 2 роки носилася з цією фразою, розщеплювала її на склади, звуки, і ще якісь атоми, аж поки зрозуміла. Що ця людина не хотіла образити мене чи тих людей, про яких я хотіла розповісти. Вона просто цінує свій час і особистий простір, і ми навіть після того з нею заприятелювали.

Мені подобається отак от розкривати людей, як надзвичайно коштовну на сьогоднішній день капусту. Шар за шаром знімаючи її оболонки, якими вона ховається від зовнішнього світу. Подобається розкриватися самій, а не вивалювати все назовні з ентузіазмом маленького пророка.

Навіть зараз, я ж не відкрила нікому Америки, а просто поділилася своїми думками, і стало легше. А якби я комусь почала цю всю нісенітницю розказувати, вийшло б не так уже добре. Бо можна припинити читати, якщо інформація тобі не близька, а от змусити людину мовчати (і тим самим знецінити все, що вона намагається сказати) дуже важко. Причому для обох. #думки #тайтаке