Слова

Вона стояла спиною до вікна і пильно взиралася в напівтемряву. Приглушені сутінки робили простір завузьким, якимось набридливо-задушливим.

На стінах незграбно танцювали тіні від машин, що мчали повз будинок на вулиці не її міста. А здавалося, вони, ці вправно сконструйовані кимось купи залізяччя, зараз вдеруться в тісну кімнатку й от- от наповнять її своїм ревом. Чи, може, реготом?

Мовляв, що ти тут забула, невдахо? Невже ти не збагнула, що світ уже давно належить нам: він обертається навколо наших коліс, а не навпаки. Він у серцебитті наших моторів, він у круговерті нашого керма, він закодований у наших номерних знаках.

Чи ти не віриш? Вона вірила. Вона вже давно вірила іншим, лиш не собі. Так було зручно, і до того ж, як можна собі вірити, якщо ти у світі зовсім сама?

Хто скаже, що ця твоя думка істинна, а от інша – неправда, хиба, омана, підробка? Чи спроможний той неживий голос із екрану дати якусь пораду, поспівчувати чи видати смачний дотепний жарт? Чи може він щось проаналізувати, заперечити, узгодити, “погладити по голові” чи хоч поглузувати?

Той голос вона чула щодня, бо сама вмикала відео, що не мало ніякої цінності, ніякого сенсу. Вмикала, аби не забути людську мову. Не здичавіти до того моменту, аж поки не з’ясує, чи справді вона тут сама. В цій кімнаті, в цьому будинку. В цьому місті, яке належало колись їй.

А сьогодні його вуличками сновигають нахаби- машини. Смердять бензином, світять ліхтарями фар, не дають спати ревом від моторів. Хто їх заправляє, хто ремонтує. І хто врешті-решт, ними керує. Ці думки заганяли в глухий кут.

Аби якось відсторонитися і не втратити зв’язок із реальністю, вона зазирнула у справжній куток. У своїй кімнаті. Стілець. На ньому біла блузка. З мереживними манжетами і ґудзиками- перлинками.

Вона була на ній в той день, коли все почалося. Чи скінчилося… З тієї миті вона не могла її вдягти, проте годинами могла на неї дивитися. Вона приростала до речей з того самого моменту, як ті чи інші з них вперше з’являлися в її житті.

Вона пам’ ятала думки, емоції та відчуття, з якими їх купувала. Всі приводи, з яких вдягала чи брала з собою. Всіх людей, з якими пов’язувала ту чи іншу річ. Простір її кімнати був хаотично наповнений дрібницями: ось олівець на столі, залишений під час ” прискіпливого” читання книги.

А от і сама книга, розчепірена якраз на корінці, немов розіп’ята. А це – горнятко, хтозна коли принесене й давно осиротіле без чаю. Тут дві помади – однаковісінькі. Там дві шкарпетки – різні. Все в неї так – не по порядку. Не за розкладом, не за етикетом, не на своєму місці.

Насправді, кожна річ мала свою визначену ланку, й кожного дня дбайливо у ній опинялась. Проте, крайнім часом, нІкому було про це розказати. Та якби й було, вона б не наважилася, радше, не вбачала в цьому необхідності. Вона взагалі не пам’ятає, коли востаннє з кимось говорила.

Навіть, коли ще були ВСІ. Коли вулиця ще тріпотіла у задусі людських голосів, а в нутрощах кімнати від цього чувся віддалений гул, ніби глухе бджолине дзижчання. Десь у закутках своєї душі вона здогадувалась, через кого стався цей раптовий переворот, чому всі в одну мить зникли.

Але не хотіла вбачати своєї причетності, відкидала цей факт, мов ящірка, що скидає хвіст.

Я тут ні до чого. Це непорозуміння.

Ці чужі слова вона прокручувала в голові вже тиждень.

Не вона їх сказала, хтось інший, незнайомий, невідомий і не впізнаваний. Ані за інтонаціями, ані за голосом вона не змогла провести паралель із жодним зі своїх друзів чи знайомих. Друзів? Знайомих?

Чи можемо ми назвати того, кого не бачили стільки часу, другом? Чи впевнені ми, що знаємо когось достатньо, аби наректи знайомим? Але ж негоже казати “недругів” і “чужаків-незнайомців”. Бо тоді й казати про них було б нічого.

Ні ворогів, ні заздрісників, ні недругів у неї не було Принаймні, так вважала. Не накопичила достатку, мало про себе розказувала, нічим видатним не займалася. Любила собі свій хаос і збирала собі свої мало кому цікаві й мало кому цінні речі.

Було, правда, кілька близьких друзів, що за роки численних зустрічей вдягли білі пальта й намагалися виховати в ній людину, що відповідає їх уявленню про порядок і про світ. Вони, ті пальта, були такі бездоганні, що друзі й самі вірили, що в них народилися.

Вона теж вірила, бо так було зручніше. Але з часом дружба зблідла, стала безликою і сама перетворилася на біле пальто. І його вона періодично вдягала, поєднуючи з розкішним капелюхом, що подарувала її супермодна тітка.

От родичів вона любила беззаперечно, як щось що є в тобі, як щось, що і є ти. Часом наполягала на зустрічах, часом спільні родинні посиденьки наздоганяли її самі. Навіть коли довго не бачила, тішилася, бо має стільки спогадів.

Не розуміла фотографії. Навіщо, якщо є пам’ять? Якщо є можливість доторкнутися до предмета чи людини думками, попестити словом, скупати у спогадах? Єдина релігія, яку вона визнавала – було слово. З нього все почалося й ним же мало завершитися.

Вона свого часу стільки їх сказала, тих слів, стільки написала і ще більшій кількості навіть не дала шансу народитися. Бо як тільки ліміт використаних за день слів сягав позначки нуль, вона ставала німою.

Аж до завтра, коли можна було розпочати все з чистого аркушу. Й вона розпочинала з того, що насипала кілька пригорщ пустих слів, а потім ще і ще, й на найважливіше знову не вистачало ліміту.

Саме тоді вона й захопилася цією думкою: бодай хоча б на день усі зникли… Вона розклала у своїй голові поличками й стосиками всі слова, які хотіла і мала би записати. Підготувала кілька флешок, з десяток зошитів, блокнотів. І навіть стіни, якщо не вистачить місця.

А потім одного ранку прокинулася – а всі-всі кудись поділися. І найдивніше – з голови взяли й випарувалися усі важливі слова.