Замки України: крізь легенди, руйнації, віки
Тюрми, санаторії, ресторани, конюшні, профтехучилища і просто руїни – вони були чим завгодно, лише не музеями історії та архітектури. Це жалюгідні ролі, які довелося виконувати українським замкам за століття існування своєї історії. На щастя – постраждали не всі.
Сьогодні ми бачимо лише клаптики тієї величі, яка збереглася не завдяки, а попри все, та й те можемо втратити через байдужість, відсутність потужного авторитету минувшини і банальне розкрадання.
Гортаючи світлини, я помітила, що маю вже невеличкий власний архів з відвідування замків, фортець та того, що від них лишилося в Україні. У деяких бувала вже двічі й дуже прикро зауважувати нові сліди руйнації, що їх залишив невблаганний час на кріпосних стінах, фасадах, підвісних мостах, балконах, колись красивих барель’єфах.
Бездушний час розкидав навколо каміння, збирати яке, на жаль, немає кому. Чи ресурсів, чи сили, чи бажання не вистачає, аби зберегти історію, що навіки замурована в замкових стінах і потроху згасає, наче хворе аритмічне серце.
Я не маю історичних експертних знань з приводу кожного з цих архітектурних комплексів. Зрештою, про історію: хто, коли і для кого їх побудував, хто обороняв і кому вони належали – можна почитати у Вікіпедії. Я тут для того, щоб розповісти про свої відчуття, які лишив у мені кожен замок.
Є трохи спогадів, трохи світлин, трохи болю і трохи радості, є кумедні випадки і розповіді/легенди/оповідки екскурсоводів.
І є одне дуже прикре переконання – їх не цінують, тому що вони лише формально перебували у контексті нашої історії. Побудовані на українських землях, однак, були частиною різних імперій: Австро-Угорської, Російської, Речі Посполитої, Князівства Литовського, Османської держави. Кожен мав десятки володарів, завойовників та оборонців на теренах нашої історії та країни.
Та на сьогодні лише одиниці з них можуть розраховувати на своїх сумлінних покровителів, шанувальників і захисників. Вони животіють, обростають переказами і легендами і залишаються у пам’яті людей такими, якими були у минулому і якими є насправді. Вони живі і я їм за це дуже вдячна.
№ 1. Воронцовський палац (пам’ятка архітектури 19 століття)
Моє перше і останнє кримське літо. 2007 рік. Екскурсія до Алупки, неймовірна спека і обриси гори Ай-Петрі вдалині. Розповідь екскурсовода про Графа Воронцова, про архітекторів та робітників, які працювали над проектом. І нестримне бажання зазирнути всередину.
А там – зимовий сад, меблі, неначе з казки про велетнів, посуд, неначе з мультика про Красуню і Чудовисько. Просторі кімнати, кожна оздоблена у своєму стилі – ситцева, китайська, блакитна, більярдна, їдальня, кабінет.
Найбільше запам’яталася блакитна вітальня, прикрашена об’ємною ліпниною з білих троянд. Кожна квітка – це шедевр, адже з них жодна не схожа одна на одну. А ще – люстри, каміни, паркет, вікна і двері, які можна розглядати годинами. Величезна навколишня територія, скульптури, сходи, колони і екзотичні рослини.
Кажуть, що тут знімали “Трьох мушкетерів” і бігав зі шпагою молодий Боярський. Не знаю, чи це правда, бо в інтернеті жодної інформації я про це не знайшла. Тисяча чортів! Коли наступного разу там побуваю, навряд чи це питання мене хвилюватиме. Але я обов’язково побуваю.
№2 Ялта. Ластівчине гніздо (1912 р.)
Те саме літо 2007 і я у ньому. Кажуть, перша споруда, що була збудована на Аврориній скелі (мис Ай-Тодор), належала після російсько-турецької війни невідомому генералові. Це був ще не палац, а дерев’яний будиночок, з вікон якого можна було побачити лише море і небо. Цього було, мабуть, цілком достатньо, аби дати будівлі назву “Замок любові”.
А от сам замок у неоготичному стилі тут з’явився у 1912 році та, переживши землетрус і реконструкцію у 1970, мав у 2007 році ось такий вигляд. І статус пам’ятки архітектури 20 століття.
Я чула на цьому місці кілька легенд. Найвідоміші – про закоханих, що кинулися зі скелі у море. І про джигіта, що, розважаючи туристів, стрибав у прірву разом з конем. Джигітові – нічого, коневі – смерть.
І про непристойно дорогий ресторан, що в ньому могли пообідати лише перші особи.
Та найприємніше, що я тут почула – це нашіптування прибою та срібні переспіви хвиль. А ще – настанови галасунок-чайок згори і своє 20-річне серце усередині. Ото й усе.
№ 3. Хотинська фортеця (заснована 1325 р.)
В минулому – один із найбільших форпостів Османської імперії, де перетинався шлях двох світів – християнського і мусульманського. Сьогодні – державний історико-архітектурний заповідник, де організовують реконструкції історичних подій та знімають кіно. Це вже зараз я нагуглила, що згаданих вище “Трьох мушкетерів” частково знімали у Хотині. А ще ці мури перешими бачили такі стрічки, як “Тарас Бульба”, “Стріли Робін Гуда”, “Балада про доблесного лицаря Айвенго”, “Захар Беркут” та ін.
За енергетикою місце – надпотужне. Споруда – колосальна. Простір – неймовірний. Хотинський форт, побудований над самим Дністром, згадується у документах 10 століття, і навіть уявити важко, скільки тут відбувалося боїв, повстань, славетних перемог і страшних поразок минулих віків.
З усіх розповідей і легенд (що знайдуться в рукаві кожного факіра-екскурсовода), мені запам’яталась жахлива банальщина.
Дуже мене вразив той факт, що кам’яні і цегляні мури навколо фортеці не розвалилися самі собою. Їх розтягли місцеві жителі та змайстрували собі з тисячолітніх будматеріалів погреби. А що – надійно і красіво. Отака, фігня малята.
№ 4. Кам’янець-Подільська фортеця (приблизно 14 століття)
Один з найкрасивіших і найдоглянутіших історичних об’єктів України, на якому мені пощастило побувати вже двічі. Фортеця знаходиться в історичному центрі міста, фактично і є осередком його життя, його візитівкою. Панорама, яка відкривається ще з оглядового майданчика, вдало “влягається” на фото з камерою навіть паршивенької якості.
Однак, і сама внутрішня “начинка” фортеці, варта, щоби перетнути місток, підійти ближче, купити вхідний квиток. До речі, тут можна придбати єдиний квиток одразу в декілька музеїв, які також варті уваги. Таку систему оплати я зустріла у Кракові, в музеї Фабрика Шиндлера, де на один квиток можна протягом трьох днів неспішно відвідати кілька музеїв.
Для Кам’янця-Подільського одного дня та й на оглядини всіх скарбів недостатньо. Адже місто – це не лише фортеця, з її чисельними баштами, віконцями, укріпленнями, переходами, темними підвалами і музеями.
Це і Смотрицький каньйон, заради якого треба спуститися стрьомними сходами у долину і глянути на фортечну велич знизу догори. В якийсь момент перестаєш розуміти, де закінчилася скеля і розпочався рукотворний витвір мистецтва. Хоч і трохи побитий жорстоким часом.
Загалом, якщо ви хочете побачити одне із 7 чудес України, а також доторкнутися до світової спадщини ЮНЕСКО – вам у Кам’янець-Подільський.
№ 5. Меджибізька фортеця (16 століття)
Замок між двома річками – Південний Буг і Бужок, виконаний у стилі ренесансу і, на жаль, погано збережений до наших днів. За територіальною протяжністю і архітектурною величчю, мабуть, більший за Хотинську і Кам’янець-Подільську фортеці.
Однак, за станом будівель нагадує руїни античних міст. Зі споруд і пам’яток тут найкраще збереглася Замкова церква і могила засновника хасидизму Баал-Шем Това. Все інше – не витримало конкуренції з часом і з людьми. Найбільше не пощастило Троїцькому костелу і Замковому палацу.
Новин щодо відновлення цього, без перебільшень, середньовічного велетня, я не знайшла. Якщо подивитися, як дбають про свої культурно-історичні пам’ятки, наприклад, у Кракові, стає прикро і щемно до сліз. Та менше з тим.
До речі, у Меджибожі проходять історичні фестивалі та заходи, присвячені Ночі музеїв. Та й просто приїхати туди, дорогою до Кам’янця-Подільського, люто рекомендую.
№ 6. Палац графів Шенборнів (заснований у 1890 р)
До того, як я побачила Відень, саме Шенборнський палац займав перше місце у моєму особистому топі замків і фортець. 365 вікон, 52 кімнати та 12 входів у замок – ця кількість не випадкова, а пов’язана з астрономією. Якщо цікаво – велкам у гугл або одразу в село Карпати Мукачівського району Закарпатської області. Тут на вас чекатимуть вежі й ренесансні фронтони, каплички й вітражі, легенди про привидів і зала з унікальною люстрою.
Звісно, це не все, що варто знати про цей розкішний комплекс у стилі неоромантизму. На сьогоднішній день в його будівлі розташований санаторій “Карпати”, а на території – трохи занедбаний парк з лебедями й водоймами.
За огорожею міні-зоопарку мешкає також інше птаство і милі полохливі косулі. Стежками тінистого парку блукають численні туристи, а в будівлю санаторію можна потрапити під приводом “в туалет”.
Сталася тут зі мною невеличка пригода, яка трохи розвеселила і налякала одночасно. Після відвідин замку я не схотіла спускатися навпростець через ліс – там крута стежка і жахливі смітники (що є проблемою, взагалі, в Карпатах). Вирішила здійснити невеличку пробіжку. Бігти довелося слизькою бруківкою, відполірованою тисячами королівських ніжок і породистих копит.
За кілька хвилин пробіжки мене наздоганяє розкішний автомобіль, з якого визирає сивочолий чоловік, не інакше як нащадок династії Габсбургів. “Сідайте, підвезу пані!” Відмовляюся, кажу спортом займаюсь, не можу. “Сідай, кажу, тобі той спорт не потрібен”. Вже трохи ніяковію, звернути зі шляху можна лише у провалля. Тому мерщій мало вже не скочуюсь тією бруківкою. Королівський нащадок по газам – і зник за рогом.
№7. Замок Паланок (перші документальні згадки від 11 століття)
Мабуть, найвищий замок, в якому довелося побувати. Добре, що можна трохи під’їхати машиною (якщо пощастить знайти місце для паркування). Цей неприступний і, без перебільшення, казковий форпост пощастило відвідати двічі. Він розташований на горі вулканічного походження і ще здалеку зачаровує своєю мальовничою красою.
Раніше Мукачівський замок був обнесений дубовим частоколом, звідки і назва – Паланок. Впритул до 20 століття будівлі та фортеці замку виконували свою безпосередню функцію – оборонну, а при совку тут знаходилося профтехучилище. На сьогодні експозиції замку відкриті для туристів, тут можна гуляти годинами, ховаючись влітку від спеки за його товстими стінами.
З оглядового майданчику відкривається надзвичайно красивий краєвид на Мукачеве. На території діє кілька музеїв, встановлено безліч статуй, барель’єфів та пам’ятних табличок. А також ходить кілька легенд і оповідок про давні часи. Найвідоміша з них – про чорта, який оселився у замковій криниці.
Хто знає, може, він і досі там. Проте, попри можливі забобони і прокляття, це одна з небагатьох історичних будівель, яка може фінансово себе забезпечити. Завдяки численним туристам, грамотному керівництву і угорським грантам.
№ 8. Олеський замок (13 століття)
Найстаріший замок Галичини, що височіє на постаменті одного з численних пагорбів Львівщини. Заснована одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича, фортеця слугувала свого часу яблуком розбрату між поляками, литовцями та українцями. На жаль, таку популярність ця унікальна споруда не успадкувала з минулого, і сьогодні замок-музей стоїть пусткою, зрідка позуючи для фотоспалахів та зберігаючи легенди. Лише частина будівлі функціонує, як Львівська мистецька галерея, однак побувати в ній мені не вдалося.
Здалеку твердиня має досить величний вигляд, із західного боку на варті її спокою грізно височіють пам’ятники лицарям. На території розташований занедбаний пейзажний парк з почорнілими статуями та зруйнованими сходами. Біля замуленої водойми мешкають величезні слимаки і невеличкі пташки.
Будівля замку пережила руйнівні пожежі, набіги татар, мародерство та удари блискавки. Протягом 19-20 століття виконувала роль сільськогосподарської жіночої школи, табору для військовополонених та складів для боєприпасів. У вже згаданому вище фільмі “Три мушкетери” Олеський замок достойно впорався з роллю резиденції лондонського вельможі.
№ 9. Підгорецький замок (1635 рік)
Один із найкращих у Європі зразків архітектури, що поєднує в собі розкішний палац і бастіонне укріплення водночас. Такий могутній у минулому і такий беззахисний у сьогоденні. Його називають володінням Білої Пані – привида однієї із власниць замку – Марії Жевуської. За легендою, її за зраду живцем замурував у кам’яну стіну власний чоловік. Який був за неї старший на 40 років. Говорять, що дух Білої Пані й досі блукає залами і територією замку.
Дістатися до кам’яного велетня можна довжелезною алеєю, минувши ятки з етнічним одягом та сувенірами. Як і сама будівля замку – тут усе грандіозне та велике. Простору – неймовірно багато, бо споруда злегка здіймається над рівнинним плато.
Як і попередні замки, палац у Підгірцях мав безліч власників, серед яких були знатні польські родини. Цікаво, що саме тут у 1740-х роках був побудований Гетьманський заїзд – найстаріший готель на території України.
Заклад правив і за корчму. Кажуть, в ньому свого часу зупинявся на ніч Оноре де Бальзак. І, звісно, гасав на коні всюдисущий Боярський, виконуючи роль Д’Артаньяна.
Неподалік розташований неймовірної краси костел.
Сьогодні палац приваблює туристів, молодят, екстрасенсів, любителів містики і старовини. Але більшою мірою його хочеться обійняти і плакати.
№ 10. Аккерманська фортеця (14 століття)
На скелястому мисі міста Білгород-Дністровський, над водами Дністровського лиману зведено у прадавні часи Аккерманську фортецю. Саме тут, у 6 ст. до нашої ери, знаходилося давньогрецьке місто Тіра, рештки якого збереглися до наших днів. Сама фортеця була побудована значно пізніше, у 14 столітті, за часів правління Молдавського князівства.
Як і Хотин, Аккерман вразив своїми масштабами і оборонною величчю. Проте фортеця має свої особливості, адже вона виконана із білого вапняка та ніби “вростає” у скелю, не маючи видимих підступів зі сторони лиману. У зовнішню стіну фортеці вбудовано ядра, які утворюють магічну фігуру тетраксис. Одні історики пов’язують цю штуку з масонами і друїдами, інші кажуть, що це звичайний сонячний годинник.
Хай би як там було, місце напрочуд енергетично сильне і гарне. В різні часи твердиню завойовували і намагалися підкорити поляки, молдавани, турки, кримські татари. Здійснювали напади на Аккерманську фортецю й запорізькі козаки.
Найбільшою кількістю легенд в Аккермані овіяна башта Овідія (або Дівоча башта). Нібито її побудовано за наказом цариці-самозванки Тамари, яка була дочкою молдавського господаря і чинила розбійні напади у навколишніх містах і селах. Існує також легенда про перебування в цих краях античного поета Овідія, на честь якого і названо башту.
Сьогодні середньовічна фортеця є історико-архітектурною пам’яткою і місцем для проведення фестивалів, лицарських турнірів та яскравих вистав.
Єдина прикрість, яка розчарувала і змусила задуматись. На вході оголошують офіційну ціну квитка і неофіційну – на 20 гривень дешевшу. Таким чином, зекономивши на придбанні квиточка, ви спрямуєте кошти не на розвиток фортеці, а в кишеню до спритного сторожа.
А потім залишиться лише тужити і бідкатися, “як все розвалилося”.
№ 11. Замок Любарта (1350-ті роки)
Луцький замок вже давно був об’єктом моїх мрій, адже зовсім поряд відбувається фестиваль Бандерштат. Минулого літа нам пощастило відвідати і фест, і місто, і замок.
Я вже трохи Балувана Галя, великої розкоші в замку не побачила, проте прочитала про його історію на табличках біля входу, відвідала музей дзвонів і знайшла самвидав Сосюри.
Історія будівництва замку пов’язана з ім’ям Любарта – сина Великого князя литовського Гедиміна. Після одруження з Агрипіною, дочкою галицько-волинського князя Андрія Другого Юрійовича, він став королем Русі або Великим князем Галицько-Волинського князівства.
У давні часи тут збиралися європейські монархи, співіснували католицький та православний світи, відбувалося засідання замкового суду. А за часів Російської імперії будівлю намагалися розтягти на будівельний матеріал. Проте мародерам не вдалося це зробити через міцність і надійність споруди.
Після численних реставрацій (на початку 20 століття – за участі Польщі, згодом ремонтні роботи продовжили спеціалісти Радянської України), замок зустрічає туристів. Адже це найстаріша споруда Луцька і один із переможців проекту 7 Чудес України ( номінація замки, фортеці, палаци).
Сьогодні ми маємо пам’ятку архітектури національного значення, могутню твердиню, закарбовану на купюрі 200 грн.
№ 12. Палац гетьмана Кирила Розумовського (1799 р.)
Цю пам’ятку архітектури в Батурині нам вдалося побачити лише при світлі прожекторів. Під час відвідування концерту до Дня Незалежності України (у 2018 році). Це видатна пам’ятка доби класицизму, зведена геніальним архітектором Чарльзом Камероном. Будівля пережила кілька пожеж; світові війни та руйнації майже знищили інтер’єр і фасад палацу.
Нещодавно палацово-парковий ансамбль було відреставровано, всередині діє музейна експозиція.
№ 13. Чернівецький національний університет – Резиденція митрополитів Буковини і Далмації (1864 р.)
Неймовірно красивий архітектурний ансамбль, збудований у дусі еклектики. Шедевральна пам’ятка архітектури національного значення, внесена до світової спадщини ЮНЕСКО.
Тут знаходяться корпуси ЧНУ ім. Ю. Федьковича, що не заважає паралельно проводити екскурсії, знімати фільми і молитися у Храмі Трьох Святителів.
Адже цю красу мають побачити всі.
№ 14. Палац Лопухіних-Давидових (1782 р.)
Споруда в неоготичному стилі здіймається на островах річки Рось у місті Корсунь-Шевченківський, на Черкащині. Палацово-парковий комплекс був закладений місцевим старостою князем Станіславом Понятковским. А згодом подарований імператором Павлом Першим міністру юстиції князю Павлові Лопухіну.
Завдяки його зусиллям, архітектурний ансамбль вважався свого часу одним із найгарніших у Європі.
Сьогодні територію палацу оточує розкішний ландшафтний парк, в нижній частині якого розливається річка Рось, утворюючи стрімкі пороги між острівками гранітних скель.
Неподалік, на пагорбах, відкриваються розкішні панорами для фото, а на імпровізованому пляжі можна познайомитися з місцевим захисником природи. Він дбає про чистоту і красу округи а також розповідає про цілющі властивості місцевого каміння.
Добре розкрита тема в статті. Дякую автору за роботу. Про цей замок знають більшість українців. Але далеко не всу тут були. Дуже рекомендую відвідати як саме Мукачево, так і замок. Тут крутий вид на місто і сам замок дуже гарний.