Про інтровертів та експертів

Парк Софіївка

Мені здається, що я інтроверт. Пробачте мене, дівчата, але за старою звичкою, мушу цим поділитися. Це дивно, але, здається, я інтроверт. Можливо, такий стан буває тимчасовим, адже немає проблеми заговорити з чужою людиною, підтримати розмову, зіграти циганку на святі, пожартувати, взяти на себе роль – будь-яку роль. Цими вихідними на хвилину здалося, що я все ще екстраверт, коли мене несподівано обійняла абсолютно чужа дитина, запросила до себе в гості і навіть натякнула, що може в мене пожити. Тоді у щирій невимушеній розмові знову ворухнулося бажання і жага до безкінечного спілкування. Але я вже не можу говорити про все і про всіх: це втомлює і викликає поганий післясмак.

Парк Софіївка

Тому що у всесторонньому спілкуванні не знаєш тем, які уже чи іще є незручними, невдалими, болючими, недоречними. Не бажаєш опинитися під натиском або тиснути сам. Саме тому я відчуваю, що стаю або хочу стати інтровертом. Щоб не зачіпати непотрібного, зайвого, нечемного, того що за межею, поза принципами. Можливо, це побічна (або й захисна реакція) від роботи вдома, від усього того пекла, треша і угара, який хтось назвав копірайтингом.

Коли на тебе, окрім певних випадків особистого (позаробочого і не дуже вдалого) спілкування наповзає ще й купа зайвого, непотрібного, нецікавого і подекуди навіть ворожого зі ЗМі й іншого інформаційного провалля. Коли не знаєш, чи зможеш від цього відмитися, розбачити, перечути і забути. Додати до цього кілька відверто неприємних досвідів спілкування і подальшу реабілітацію, коли диванні психологи на чолі з тобою ж самою буквально загнали тебе у глухий кут, і вже починаєш боятися того самого спілкування.

Десь  у Затоці

Раніше я думала, що це вигорання, адже у взаємодії з найближчими друзями все норм. У розмові тет-а-тет, звісно, почуваюся природно: мені важлива думка співрозмовника, його реакція, моя спроможність проявити емпатію. Але не коли це перетворюється на суцільний потік свідомості і обговорення чужих особистостей і проблем.

Раніше мені здавалося, що всі мої друзі мають спитати моєї експертної думки, адже я так круто розбираюся у всьому(аха-ха-хах).

На сьогодні вже кілька людей, близьких людей натякнули, що вони цінують розуміння, прийняття і обіймашки. Без коментарів, порад і рефлексій. Зізнаюся, що важко дається така “дієта”, без особистого втручання, відсилання до власного досвіду і всеосяжних геніальних висновків.

В такі моменти я згадую діалог з однією людиною, яка на повідомлену мною важливу, як мені тоді здалося, інформацію сказала: “Дякую, але всім пофіг”. Я 2 роки носилася з цією фразою, розщеплювала її на склади, звуки, і ще якісь атоми, аж поки зрозуміла. Що ця людина не хотіла образити мене чи тих людей, про яких я хотіла розповісти. Вона просто цінує свій час і особистий простір, і ми навіть після того з нею заприятелювали.

Карпати

Мені подобається отак от розкривати людей, як надзвичайно коштовну на сьогоднішній день капусту. Шар за шаром знімаючи її оболонки, якими вона ховається від зовнішнього світу. Подобається розкриватися самій, а не вивалювати все назовні з ентузіазмом маленького пророка.

Навіть зараз, я ж не відкрила нікому Америки, а просто поділилася своїми думками, і стало легше. А якби я комусь почала цю всю нісенітницю розказувати, вийшло б не так уже добре. Бо можна припинити читати, якщо інформація тобі не близька, а от змусити людину мовчати (і тим самим знецінити все, що вона намагається сказати) дуже важко. Причому для обох. #думки #тайтаке

Розповсюдити

Вас може зацікавити:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial