Рута Шепетіс”Поміж сірих сутінків”

Мабуть, було помилкою брати цю книгу на море у відпустку. До того ж, подорожувала я з батьками. Хто читав книгу, зрозуміє.
Проте в цей непевний для України час, варто ще раз почитати про злочини совітів, які вони здійснювали у 40-х роках минулого століття. І не тільки тоді. І не лише українців цей жах торкнувся.

До ” тюрми народів” потрапили Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. І ми майже нічого не знаємо про те, що третя частина населення Литви була знищена, депортована, заарештована, відправлена на каторгу з “милості” радянської влади. Серед них письменники, юристи, художники, викладачі, ректори університетів, колекціонери марок, бібліотекарі та вчителі. А також їхні дружини і діти. Навіть немовлята.

Що б ви робили, якби опівночі до вашої безпечної й затишної оселі вдерлися окупанти, які розмовляють чужою мовою і дають 10 хвилин, аби зібратись? Що б ви брали із собою? А якби ви були 15- річною тендітною дівчиною з вишуканими манерами, яка чекає додому тата, а натомість бачить важкі брудні чоботи на килимах своєї кімнати. Що б ви робили?
Я весь час питала в себе, як би я повелася на місці Ліни та її мами?

Так, я ідентифікувала себе одразу з обома жіночими Образами цієї книги – мами і дочки. Бо досі не знаю, кого в мені більше – підлітка чи дорослої жінки. Бо кожна з обох героїнь у певний момент книги набувала рис одна одної: дочка ставала дорослою і розважливою, а мати – беззахисною і розгубленою, як дитя.

Але ніколи, навіть в умовах Заполярного табору ( та який там табір – землянка, яку ще треба побудувати самому серед снігів), герої не впадали у розпач. У них навіть у думках не було, що можна не повернутися додому, втратити надію на зустріч із батьком чи підписати ганебне зізнання у злочині, якого ти не скоював.

Ліна жила в щасливій інтелігентній родині, носила шовкові панчохи і білосніжні сукні, писала листи кузині, ділилася дівочими таємницями, мріяла про вірне кохання. Оце і увесь її злочин. 

Занадто благополучні, занадто виховані, занадто щасливі. Під час оповіді автор весь час повертається у ті прекрасні часи, аби ми відчули всю жахливість контрасту.

Ось ти приміряєш нову сукню, яка так тобі пасує, ось ти смакуєш вершковий пломбір. А тепер твої рожеві дівочі мрії змінює сірість брудної вантажівки, згодом – задуха товарного вагону, а пізніше – холод і морок сибірських закутків. 
На потязі, який несе тебе прямісінько у пекло, зазначено:

Злодії та повії.

Хто з твоїх інтелігентних сусідів злодій?
Чи твоя мати, мати твого друга або вчителька твого брата повія? Радянська проклята влада навішала ярлики на людей, відібрала квартири, в яких була і кухня, і їдальня, і вітальня, і спальня. Працювала економка і було безліч прекрасних меблів та посуду. Тепер це усе державна власність.

А отже, ти без суду, без вини і без слідства, засуджена на депортацію в самісінький край цієї безкінечної антигуманної держави, аби згинути навіки. Щоб про тебе не почули і не знали, чи ти іще жива. Щоб ти не помічала своїх родичів, які намагаються тобі допомогти. Аби не накликати біду ще й на них. Щоб ти дивувалася, чому сусідку, яка боязко визирає з-за фіранок свого помешкання, чомусь не депортували?

Так вирішила радянська влада, призначивши ворогом саме тебе і твою лагідну дружню родину. А отже – тобі, 15- річній дівчині, яка лише вперше доторкнулася до ніжних крилець метелика першого кохання, яка понад усе любить свою родину, саме тобі, красуні з ніжними руками, треба копати глибокі ями (чи, може, могили?), носити дрова і збирати буряки. І ти до мозолів, до крові, до м’яса на руках усе виконуєш, як слід.

Хоча твої руки звикли до олівців та пензликів. Ти – витончена художниця, яка шанує Мунка. І завдяки своєму кумиру, ти бачиш більше за інших і все-все замальовуєш, фіксуєш, закарбовуєш. Ти знаходиш спосіб, аби передати вісточку:

Я жива!

Незламність. Звідки це у дівчинки, яка порівнює шмарклі з устрицями, яка ніколи не чула брудної лайки і навіть не знала, що у світі існує підступність і зрада? Чи змогла б я бути такою сильною, як Ліна?

Чи була б я такою терплячою, мудрою, ласкавою та водночас мужньою, як її мама, Єлена Вілкайте? Чи змогла б я зрозуміти і пробачити того, кого маю люто ненавидіти? 

Запитань більше, аніж відповідей. І мозок досі працює над текстом, досі його усвідомлює і розбирає. Але так і має бути. Бо це історія. Яку на жаль, створила для наших народів сусідня садистська держава. Це історія, яка, на жаль, досі триває.