Сергій Жадан “Інтернат”

Читання (що стало вже розкішшю по своєму часовому цензу) виймає мене із себе і кидає за межі реальності, за межі мого світу. Книга Сергія Жадана Інтернат давалася нелегко. Ні, там не було жахів сучасної війни, не було про покинутих дітей. Вона про покинутих людей.

Тих, що залишилися. Тих, що не були й не будуть героями, тих, що не будуть ставити чітких меж між “свій” і “чужий”, і з легкістю змінюватимуть прапори, що сумуватимуть за минулим і раз по раз повертатимуться у своє болюче. І кому ж про них писати, як не Жадану?!

За що я обожнюю Жадана?

З його розміреним талантом оповідача, смачним і тягучим, як добре вино. Після прочитаних кількох книг і десятків віршів мене зачаровує суто жаданівське нагромадження подій, його вічні вокзали і вічні шляхи.

Його жінки, що з легкістю віддаються кому завгодно, проте не розкривають своє єство. Його зграї псів, що із роману до роману мандрують у пошуках легкої здобичі, світять очиськами, а в них відбивається минуле героїв, іхні страхи й облуди, біль і нездійсненні мрії…

Щодо головного героя

У книзі, що в часовому просторі охопила лише 3 дні, 3 воєнні дні, стало подій, аби зустріти всі ці улюблені риси. Герой – шкільний учитель українськоі мови Паша, здається, визначився, хто для нього свій, а хто чужий. І прапор у його паспорті є тому підтвердженням.

Хоча Паша і говорить українською лише на уроках, не вважає себе сильною людиною і навіть ненавидить себе за деякі звички, його авторитету вистачить, аби приборкати водія таксі ігуану, “розрулити” зграю розлючених, а, певніше, наляканих жінок, зазирнути у душу працівниці місцевої “турфірми”, що поспіхом одягнулася в чужу шубу, не знати чию.

Трансформація головного героя

Паша навчиться розмовляти із саперами і фізруками, іноземними журналістами і місцевими дядьками. Назирці за ним ходитиме хтось невидимий і ми будемо розкривати його, Пашині, таємниці, а радше, пізнаватимемо свої.

Щось було в кожному з нас, пострадянських новонароджених, що пережили депресивні роки становлення нової держави і вчилися жити в ній, не розумілися з батьками і намагалися не піти під лід.

Нові порядки на Донбасі

Проте на Пашину землю приходять нові порядки, котрі прагнуть нав’язати силами їх, Пашиних колишніх учнів та сусідів. Ці порядки, а вірніше новий безлад, ущент розтрощує будинки, пробиває стіни і вивертає назовні чужий побут, роздягає і обеззброює без того безборонних людей.

Бо із захисту – хіба що бейсбольна битка, а із порятунку – хіба що вокзал, переповнений клунками, голосами і запахами.

Бо із ноші у них – хіба що пусті валізи, що їх кидаєш, бо й так важко йти. Вони всі – налякані діти в інтернатівському підвалі.

“Нікому не потрібні, проте нафарбовані”.

І їм дуже хочеться додому.