Львів. Перший візит

Вперше я зустрілася з ним, коли мені виповнилося вісімнадцять. Побачила одним оком, бо втратила дорогою одну контактну лінзу, тому, ймовірніше, відчула, вдихнула, сфотографувала якимись невловимими для оточуючих малесенькими веселковими скельцями і сховала у потаємну кишеню: “До кращих часів”.

Він велично наближався з-за обрію і був не таким уже й вражаючим, як на листівках та у кіно. Фотоапарата, звісно, не мала, як і безлічі інших звичних на сьогодні ґаджетів, щоб порівняти, щоб мати хоч якусь надію оцінити все побачене мозком, а не серцем.

Аж раптом, наш старенький “Ікарус” ніби затисло між двома гранями вузенької казкової вулички. Здавалося, назавжди залишимося в цьому задушливому старомодному автобусі, в який обманом та лукавістю (не навмисними) вдалося втягнути силу-силенну народу.

Перспектива застрягнути в одній площині з галасливими подругами, що вже майже добу співали:

“А за деревом дерево”…

Та іншим студентсько-викладацьким людом (не рахуючи двох набурмосених водіїв та компанію наївних чуваків з невідомо якого світу) назвичайно приваблювала.

Було страшно виходити зі свого прихистку, на поталу ніжному травневому сонечку та впертій, вертлявій невідомості. Але це ж усе-таки мета поїздки. На яку, до речі, була кинута уся місячна стипендія, тижні розмов, планувань і, як годиться, невеликий аперетив “на доріжку”. Той “аперетив” ще довго-довго давався взнаки протягом тяжкої ночі, і якби не випадкові танці у напівтемному придорожньому барі, то й згадати б не було що.

Але ж ми таки зустрілися. Розгледіти його (бодай трішки), я змогла на височенному пагорбі, а він промовляв до мене голосом екскурсовода, поривами весняного вітру і зойками родичів з динаміка телефону:

“Поїхала, отакий світ! Ніч туди, ніч назад – розуму катма!”

Авжеж, коли тобі 18, то комфорт – це як діаманти опівдні – нащо?

• 

• 

• 

• 

Потім були золотоверхі, готичні, шпилясті, незвичні, вражаючі і неповторні; Святого Георгія, Юри, Ольжбетти. Були пишні, сліпучі, золоті. Такі, що несуть голос луною і ті, що роблять навколишню тишу святковою. Були хвилини прозріння, мовчання, радості і здивування.

Була кава і печиво з побажанням:

“Сакура стара, невже знову розцвіла, спогад, ніби дим…”

Трохи зажурилася над своєю долею: А що, як усе це стане лише спогадом, і я ніколи більше сюди не повернуся? А що, як все найкраще уже сталося, що тоді?

Спробувала згадати те “найкраще”: воно хижо посміхалося, ніби з кривого дзеркала, і вперто не хотіло влягатися на дні гострих молодечих розмов. Крутилося на язиці, а потім взяло й полилося радіохітом: “Зачекай, остання пісня, не спіши, ковтни води”. Воно добігло до краю, як і будь-яка подорож у житті, вивільнило мільйони слів та емоцій і дістало свою омріяну крапку.

Опісля були зустрічі знову і знову. Були буденні та святкові, були з ночівлею на підлозі, і з чітким оглядовим сюжетом, були кав’ярні, паби і кондитерські. Були нічні містичні блукання і стародавні ліхтарі, була православна Паска у католицькому храмі, були скрипалі, дивні повір’я та легенди…

Моя донька зустрілася з ним у свої 5. Малеча проявила байдужість до його величі та краси, вона просто хотіла, щоб ми всі були разом. Здавалося, цю умову виконати найлегше, та чи назавжди?

Моя мама побачила його вперше тільки зараз, але її захват можна передати одним реченням:

“Це найкраще, що я бачила у житті”.

Мабуть, не важливо, коли і скільки ти побачиш Львів, важливо відчути, сфотографувати серцем, надихатись, надихнутись. Трохи твій особисто, а решта – для всіх. Нехай не завжди поруч, але можна легко сховати “До кращих часів”.