“Поводир”. Моє бачення

От і завершилося моє очікуванн і я таки переглянула український фільм “Поводир”. Особливість стрічки в тому, що це повністю український продукт, знятий силами наших акторів, режисерів, операторів… Вірю, як їм було важко на майданчику, під час зйомок, та й, мабуть, після них.

Це досить добре видно у фільмі. Так, відчувається неймовірна концентрація зусиль. Творити завжди тяжко. А творити кіно про історію країни, яку намагалися знищити, у країні, в якій практично знищене кіно, то це взагалі подвиг. Та що це я? Кіно відроджується помалу. Це вже третя українська стрічка в українському прокаті за рік (рік фільму виходу – 2014 ). 

Ліричний відступ про 1920-ті

Отже, знову до позитиву, бо кіно таки починається з нього. 20-ті роки… Події відзуваються у 30-тих, але 20-ті… Як же я їх люблю. Мені тре було народитися у 1900, щоб жити у 20-тих. Тих самих двадцятих, коли можна носити перли і каре, дивитись кабаре, знайомитись із поетами. Це все можна зробити і зараз, але магія та небезпека 20-тих приваблює тим, що мене там не було.

Вона якась поетична, хоч для України і фатальна. Здається, що я б вільно змогла вступити в якусь письменницьку спілку, пити каву з молодомузівцями і стати “любою білою шапочкою” для якось тогочасного Кирпатого Мефістофеля…

Це була ода 20-тим, якими я їх уявляю, а ми повернемося до “Поводиря”. Бо той удар, що взяла на себе українська інтелігенція у репресійні 20-ті, мільйонною віддачею відбився на українському суспільстві у 32-33 і подальших багатостраждальних роках.

Основна думка фільму

Та чи було тоді взагалі те “суспільство”? Людей можна було отак узяти, повантажити у товарняки, вивезти, розстріляти, звинуватити у будь-чому. Фільм завершиться вибухом, бо таки то і був справжній вибух усвідомленого радянського цинізму, жорстокості, нелюдського бажання панувати. Вибух, що закриває злочини радянської влади досі звучить у кожному з нас…

Та треба зібратися з думками про фільм. Так, саме зібрати до купи клапті спогадів. Бо після перегляду чоловік попросив мене сформувати основну думку фільму і я одразу не змогла. Тепер я розумію чому.

Про що фільм?

Занадто багато тоді сталося. Страшні плани НКВС, надії простих людей, відродження духу, фізичне і моральне винищення українства, голод, розстріли, допити. Та як можна то все вкласти в одні очі?

Тому, мабуть, у фільмі стільки незрячих. Тяжко дивитися на Україну таку. Але насправді, думаю, було ще гірше. Початок “Поводиря” побудований на контрасті. Перемога світового соціялізму, ввеличезні здобутки в промисловості та сільскому господарстві.

Українська комуністична інтелігенція танцює під звуки джазу – музики пригноблених американських трудящих негрів. Ця фраза повеселила. На цьому веселощі скінчилися. Розпочалися будні 30-тих. Убивство, сексоти, продзаготівлі, шпигунство, переслідування, покарання невинних кобзарів. 

Кобзарський мотив

Насправді те, що взято саме кобзарський мотив, це символічно і не випадково. Кобзарі – це душа народу. Саме це слово “душа” і фігурувало неодноразово у кіні. Але кобзарів мені було замало. Їх чудова таємна говірка – лебійська мова тільки епізодично представлена у сюжеті.

Але ж ми уже говорили, що 30-ті були насичені подіями. Тому, мабуть, окрім пошуків американського хлопчика Пітера НКВДисту доручають очолити загін продзаготівельників. Епізод перебування в селі Калинівка взагалі для мене дуже символічний.

Покидьки-НКВдисти VS герої-кобзарі

Це той епізод, коли українська жінка, частуючи НКВДиста, випадково замастила йому сорочку. Вона дає йому іншу – вишиванку. І от цей покидьок, знаючи, що на цих людей чекає голодна смерть, гуляє на сільському весіллі, знайомиться з місцевим малюком.

Той, хто уявив себе господарем тогочасного життя, вдягнув чисту українську вишиванку. А потім весілля різко перетворюється на похорон. Бо там, де з’являються червоні командири, починає литися кров.

Командири віддають накази, підлеглі слухняно виконують, зрадники зраджують, сліпі не бачать. Але наші кобразі – це справжні Рембо і козаки в одній особі. Вони мають силу, тому їх бояться. Бояться тієї пісні, що піде в народ разом з душею, що живе у кожній кобзі. Так, про сюжет можна багато не говорити. Він не насичений екшеном, як сказав мені чоловік.

Символізм у фільмі

Але під час фільму в мене в голові звучали слова “символи” і “контрасти”. Символічною є криниця, яку викопав Іван у своєму дворі і яка стала могилою для його дружини. В українській етнокультурі криниця – це символ вірності та кохання, а також туги і жалю, в залежності від ситуації (так говорять етнографи). 

Художні образи

Маленький Іванів поводир Пітер теж став символом для мене. В його образі можна прочитати наступну істину – “не обов’язково народитися в країні, щоб полюбити її народ”. Я вже десь писала, що декому це і за все життя не вдається. А дитина знає мову, поезію, цікавиться історією країни, яка стала його випадковою Батьківщиною. 

Образ кобзаря Івана Кочерги якраз утілює той самий український народ. Він нібито і не бачить нічого, але відчуває набагато більше, ніж інші. Він нібито і вразливий, але міцний як дуб. Він нібито і суворий, але добрий як мати. Він нібито і беззахисний, але мудрий як Господь Бог. 

На противагу тим, хто чекає від фільму голівудського драйву, страшних погонь і “нєулавімих мстітєлєй” скажу – фільм варто дивитися. За те, що в ньому є душа.