Маленька ілюзія раю

Річка Вільшанка

Мене часом дивує, чому не можна взяти квитки у місце, де ти був невимовно щасливий. Наприклад, влітку в зиму чи навпаки. Звісно, географічний та кліматичний момент опускаємо – сьогодні це льогко, перевірено на собі. І календарний також. Бо було б дуже дивно, якби я, заглядаючи у маленьке віконце каси, сказала би ввічливій продавчині:

“А пробийте нам, будь ласка, 5 квиточків у літо 20.. року.

Ну там, багаття вкажіть серед додаткових послуг, дощ, чи навіть зливу, музику, веселку замовте, ту яка там була. Як завжди, словом, ви в курсі, мадам, ми ж ваші постійні покупці…”

І тітонька, посміхаючись, видає тобі хрусткі новенькі квиточки.

І ти, взявши себе старого і знайомого, (бо ж не було цих років, не було невдобних розмов, болю, розчарувань і чого там ще буває) і йдеш собі знову переживати пережиті колись емоції. Це було б дивно і незвичайно. І, мабуть, не захотілося б тобі опинитися перед отим віконечком знову.

Шлюз на Вільшанці

Але, як на мене, ще дивніше приходити в те саме місце за кілька років, і нічого не відчувати потому. Набагато страшніше згадувати і не згадати. І вже вкрай нестерпно – ловити спогади і нанизувати їх на пекуче намисто часу, а потім, неначе дресирований тигр у цирку, скакати крізь той палаючий отвір під захоплене ґелґотання публіки.

Звісно, замість квитків нам лишаються маленькі тимчасові маркери, що діють місцево, симптоматично, але безвідмовно. Це фото, листи, речі-свідки, дарунки і люди. Буває, що всі ці супутники відсутні або, проходячи крізь примхливі жорна часу, втрачають свою силу і вплив.

Ти позбавляєшся їх один за одним, як змія позбавляється шкіри, бо вже нема в ній необхідності. Або всього того так багато, що ти їх зумисне губиш, не забуваючи перед тим перепросити себе і всіх оточуючих за безлад, безтурботність, безпосередність. Так, ніби усвідомлено не відповідаєш на листи, щодня продовжуючи перевіряти поштову скриньку.

Це відчуття дає впевненість, що в завтрішньому дні залишиться маленька частинка сьогоднішнього, але ти її за звичкою проігноруєш, оскільки вона є завжди. А от і не правда. Листи зазвичай припиняють приходити, фото губляться, а люди зникають. Так, лищається дещо інше. Запахи і сни.

Те, що не можна проконтролювати, але, на щастя чи на біду, і припинити теж під силу не тобі. Ми розпорошуємо свої запахи, неначе пускаємо коріння до самої землі, й не важливо, на якому поверсі ми живемо. Так само ми збираємо аромати інших людей, подій і місцевостей і зберігаємо їх на жорсткому диску нашої пам’яті доти, доки не настане слушна година. А вона може і не настати. Тоді лишаються спогади і сни.

Якась ідилічна картинка, яка також міцним корінням проросла у підсвідомості і ніколи наче звідти й не виходила. Наче ти й народився із тим спогадом.

Ти летиш із гори, а внизу простягається жовтаво-зелене поле невідомих тобі рослин. Ти пірнаєш у цю квітучу трясовину, розуміючи, що навколо чиста і холодна вода, скачуть жаби і плавають риби. Ти повертаєш назад, набравши повні капці вологи і повні кишені жаб, та спинитися вже немає сили.

На пшеничному полі

Ти падаєш і завмираєш, бо перед тобою вже інша картинка: цвіте калина. А це означає, що вже можна купатися. Ти радієш, що зробив усе за правилами (хоч раз у житті) та занурюєшся у прозору глибоку воду. Тобі вже байдуже, що позаду лишилася біленька чепурна хатка, ти вільний і щасливий. Ти злітаєш…

“Садок вишневий коло хати”

– деякі дослідники вважають, що саме так Шевченко змальовував ідилічну картину раю на землі, картину свого болю і свого спасіння. Я теж у підсвідомості ховаюсь у гарненьку хатку з прозорими старовинними вікнами, крізь які усіх видно, а мене – ні.

Розповсюдити

Вас може зацікавити:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial