Про 8 березня, мімози й не подарованих хом’ячків

Ромашки і хом'яки

Восьме березня для мене завжди було дивним і суперечливим святом. З одного боку – це гарантія, що тебе неодмінно хтось привітає (бляха, з чим?), а з іншого – страх, що саме ти залишишся без подарунку. Чи без одного з мільйонів тюльпанів, чиї барвисті неживі голівки масово мандрують вулицями і маршрутками у целофанових прозорих трунах гарантовано один день на рік.

У дитинстві на честь 8 березня ми з татом щороку купували мамі мімозу, прибирали в хаті й готували сніданок. Прасували святкове вбрання, збиралися в гості.

Не знаю, чи до вподоби була мамі та мімоза, проте для мене вона завжди була символом весни і краси, приводом стати слухняною. Жовтенькі квіточки з далекої Грузії, що невідомим для мене чином з’являлися на наших ринках у середині 90-х, ніби співали мені пісеньку про те “Из чего же сделаны наши девчонки”.

Достеменно, я не знала, з чого ж зроблена я, якщо рухатися за логікою цієї пісеньки. Не з квіточок, не клубочків, не зі дзвіночків, точно. Лише усвідомлювала, що 8 березня мене точно привітають, бо я ж дівчинка.

Це свято “для прекрасної половини людства” носило якийсь культовий характер, коли можна було почути про себе багато приємного. Ці приємності зазвичай промовлялися безвідносно до моєї особи, а подарунки дарувалися у відповідь на презенти “до свята хлопчиків”.

Однак, я чекала на 8 березня, з якимось ідіотським захватом і тріпотінням у серці. Бо у буденності варто знаходити святкові приводи, нехай уже придумані і нав’язані кимось до нас.

Згадалося кілька замальовок з минулого, що допомогли мені сформувати ставлення до цього свята.

Я у 5 класі. Сусіди по парті обмінюються подарунками з приводу “хлопчачих” і “дівчачих” свят. Мій колєга подарував мені касету Тетяни Овсієнко і на кілька тижнів несподівано для себе змусив співати “Дон-ді-гі-дон-дон-дон-дон-дон-дон-дон”.

Інший однокласник дарує своїй колежанці по парті саме той подарунок, який вона дарувала йому 2 тижні тому – на 23 лютого. А обіцяв подарувати хом’ячка.

Я у тому ж 5 класі збираюся на дискотеку, організовану на честь 8 березня, і надзвичайно радію, що дівчинка, з якою конкурую за увагу чувака з псевдохом’ячком, сама собі підстригла гривку. І тепер схожа на їжака.

Я у 11 класі. Хлопці влаштували нам солодкий стіл – і вперше в житті “навішали” кілька привітань і компліментів. Типу ми “норм” дівки і все таке.

Я навчаюся в технікумі і в нас команда щось на кшталт КВН – “Бабський батальйон”. Пласкі палені жарти, а в мене ще й недолуга дикція.

Я святкую на першій роботі перше 8 березня – вітання “зі святечком” і шампусік після робочого дня. Тости від колег-чоловіків і сентенції на тему “наші натхненниці” та “окраса колективу” звучать під пластиковий бій і шарудіння обгорток від цукерок.

Я не працюю в жодній компанії дуже давно. Сакральні слова “зі святечком” просочуються в побут і стають його залізобетонним супутником. В онлайні і поза ним.

Щороку я з сумом дивлюся на всі ці букети, кульки і цукерки сердечка, але шалено радію за кожну жінку, яка отримала в цей день часточку прихильності й уваги. Разом з тим, все більше переконуюся, що восьме березня – це не про емансипацію, рівні права Ж/Ч і свободу жіноцтва. І точно не про Клару та Розу, бо майже ніхто навіть з мого покоління уже про них нічого конкретного не знає.

Це про права квітникарів, продавців кульок-ліхтариків, виробників листівок і дизайнерів барвистих упаковок з бантиками. Не можу собі уявити, щоб Ольга Кобилянська і Леся Українка хлебтали шампусік і обмінювались писклявими привітаннями “зі святечком” замість конструктивної літературної дискусії на щодень. Або навіть якщо таке й робили, то навряд чи вибирали для цього єдиний визначений день на рік.

Сьогодні в траліку хлопчина гучно радів, що йому продали світлодіодну кульку всього за 20 гривень і тепер він зможе подарувати її бабусі. Так і їхав цей “чарівний маршрут”, наповнений тюльпанами, ліхтариками і посмішками, маневруючи подекуди вцілілою дорогою мого весняного міста.

Мені 31. Я везу повну торбу й рюкзак подарунків і солодощів від мами і тітки, автоматично відповідаю “зі святечком” і готую подарунки лише найріднішим.

Можливо, я більше не заспіваю зненацька “Дон-ді-гі-дон-дон-дон-дон-дон-дон-дон” і не порадію з чиєїсь невдало підстриженої гривки.

Свято поступово стає для мене буденністю, проте є припущення, що буденність поступово набуде рис того самого свята. Того, що є всередині кожної з нас.

Розповсюдити

Вас може зацікавити:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Social media & sharing icons powered by UltimatelySocial