Карпати в мені

Їхати, летіти, йти, підніматися вгору, дихати, чути запах підсушеного сіна, ловити срібний відгомін карпатських дзвоників, що їх несуть на своїх шиях розманіжені після пасовиська корови.

Пити ще тепле молоко, як у дитинстві, ловити, його дитинство за віддаленим забутим запахом, за порухом вітру, що заплутує волосся, за близькістю серпневих зір. Затримувати подих.

Пірнати, у річки, ставки, озера і скелясті кар’єри. Лишати на березі холод, сумнів і страх. Слухати, струмки, гори, музику, тишу, слова, звуки, слухати себе.

Чути. Бути. Знати, що твій простір виходить за межі кімнати, міста, і переходить у стан під назвою “дорога”. Відчувати, що твій час розмежовується лише на “сьогодні” і “завтра”, за якими існує невиразне “потім”.

Захотіти вже торкнутися до того заклопотаного “потім”, аби тільки знову, наладнавши його повсякденний плин, вирушити за межі звичного часу і простору. 

У Карпатах приємно все – працювати, їсти щоранку вівсянку з пакетика, пити чай, читати, любити, спати.
Життя плине своїм звичним сценарієм, тільки ти спокійний і щасливий.

Їхати машиною Карпатами – це за десять років забута розкіш. Бо дорога рівна, хоч і гірська. Є як вмоститися і визирати з вікна. Можливо, не так захоплено і зачаровано, як це було вперше. Дивишся на вершини, які вже підкорював і читаєш топоніми, в яких іще побуваєш. Обов’язково і неминуче. Бо Карпати вже є в тобі. #ПодороЖити