Бути мамою гімнастки

Будь-які особисті маленькі перемоги стають цілком буденними та незначними за своїм змістом, якщо розглядати їх у масштабах світу. Але це перемоги.

На чемпіонаті у Вінниці Настя завоювала 3 медалі – за кожен вид окремо і загалом за виступ. Результат – впевнена серединка. 3 місце із 6. І хтось із численних на сьогодні експертів (які знайдуться в будь-якій царині) скаже, що це не так уже й багато для дитини яка 5 рік займається спортом.

Он у когось уже в олімпійському резерві/комітеті/за кордоном/бозна-де. Так от до чого все я. Змагання на виїзді – це завжди надзусилля. Для дитини, для батьків. Для тренера. Це вийти з дому в 3 ночі, сісти в потяг в 4, вийти в чужому місті в 10 ранку.

Дочовгати з предметами і торбами до квартири, яку, звісно, винайняли батьки за свій кошт. Заселитися в 12. Якщо приїхав у 3 ночі – всеодно заселитися в 12.

Дорогою дитина може, наприклад, захворіти і взагалі відмовитися виступати або не мати на це сили. Або знову здійснити надзусилля і вийти на килим. Виступи тривають 2-4 хвилини ( в залежності від кількості предметів, по 2 хв. на кожен). Але у залі дитина проводить по 8-10 годин.

Тренер по 12. І відповідно батьки дитини теж. Це якщо робота дозволяє поїхати. А в іншому випадку ви можете експлуатувати бабусь, сподіватися на інших мам або довірити дитину старшим дівчатам чи тренеру ( який сидить в журі 12 годин).

В такому випадку, я не знаю, що відчувають вдома батьки, які відпускають 7-8 ( а іноді і 5-річну) дитину на кілька днів. Я знаю, що я співпереживаю з Настьою коли в неї щось не виходить, серджуся на неї, коли вона ледарює, відверто кричу, що більше не поїду, бо вона не хоче розминатися/зав’язувати гульку.

Але щоразу після виступу ми плануємо нові змагання. За організацію яких внески також платять батьки. Тому коли хтось каже:

Та що вона там робить/вміє…

( про Настю) і “що вони там витрачають” ( про нас), я зазвичай не реагую, бо вчуся толерантності. Бо знаю своє.

Коли ми у 2014 прийшли на гімнастику, на сході щойно розпочалася війна. Тренер розповідала, як вона раніше їздила з дітьми у Крим і в Донецьк (там найсильніша база), як завжди їй траплялися добрі люди, в яких вони з командою винаймали житло.

І тоді, у 2014, вона сказала, що страшно кудись взагалі їхати, а я сумнівалася, що ми дотренуємося до того часу, що будем десь виступати. Всі події, що розвивалися потім, стали звичними, слово “війна” почали закутувати в різні абривіатури. Ми за ці 4 роки побували з виступами і зборами в Центральній, Південній і Західній Україні, відвідали міжнародні змагання.

Попереду ще багато стертих напівчешок, наклеєних стразів, “чистих” і хибних елементів, радісних і прикрих приводів для сліз. Але, попри будь-які результати, я намагатимусь бути поруч.

На завершення – авторський вірш, написаний мною для Насті на конкурс “Міс школярочка”

Сім'я у мене невеличка:
Лиш я, матуся, тато й кіт.
Я дуже мрію про сестричку
І про безвізовий політ.
Щодня навчаюся натхненно.
А після школи - гайда в зал.
Я там тренуюся щоденно,
Гімнастика - мій ідеал.
Медалі, грамоти, турніри
І вчасно вивчений урок.
Немає часу лиш на ігри,
Та в чемпіонство маю крок.